Макс Кириченко

Листопад 1, 2023 Київ 

Практична сесія з клієнтом 

Ми зустрілися офлайн, я та молодий чоловік, допустимо, Саша. 
Був звичайний день, затишний кабінет на Саксаганського і як завжди пробки в цей час містом. Я закрив балкон і включив теплий приємний світильник, щоб зробити атмосферу ще більш комфортною. 
Саша сів на велику кушетку качалку напроти мене і ми почали спілкуватись. 
Він трохи розповів про новини, про свій стан і я запитав: ти казав про складнощі в спілкуванні з людьми, пам’ятаєш? 
Можеш розповісти більш детальніше про що це? 
Так, звісно, відповів Саша, проблема у тому, що я не можу сформулювати думку коли спілкуюсь з людьми. Онлайн все чудово, а офлайн якось гублюсь, плутаються думки. 
Добре, - відповів я - а це трапляється зі всіма людьми чи тільки з деякими? 
Напевно тільки з деякими - невпевнено відповів він. 
А з якими, можеш описати? - знов запитав я
Нууу… - тут він трохи зам’явся - я не знаю, напевно, що ведуть себе якось… не так. 
Не так, це як? - акуратно запитав я
Ну … можливо… якось агресивно - відповів Саша 
Добре, кажу, дивись, чи можемо ми сказати що насправді ти боїшся саме прояву агресії до себе? тобто коли незнайома людина веде себе до тебе агресивно і тому ти не знаєш як на це реагувати і як відповісти їй словесно? 
Саша задумався… - Так, напевно можемо….ти правий - відповів він, згодом 
Окей, добре, давай подивимось що там ховається, запропонував я, - зачиняй очі.
Саша зачинив очі й ми пішли в сесію. 
Я попросив згадати ситуацію коли останній раз до нього була агресія і що він відчував.  
Ми взяли образ цього відчуття і почали працювати.
Спочатку прийшов контроль. Це було бажання все контролювати, щоб нічого не сталося. 
Такий собі захисний механізм. Як запобіжник всього, що може бути нове, незрозуміле, невідоме. І як, наслідок, небезпечне. 
Тут вже можна було б згадати про його бажання все контролювати та зупинитися і пропрацювати цей момент, але я вирішив йти далі. 
Почали випливати ще ідеї, а потім ще, аж поки не прийшла сила. 
Це був крутий ресурс, але її щось стримувало. Не давало проявлятися. Щось незнайоме, темне… важке. Щось, що було ще більш потужніше…. 
Саша не бачив що це, однак я знав що скоро ми докопаємось до суті.
Я продовжував давати команди і цей образ проявився. 
Це був образ тяжкого темного слизу у формі куща чи то 
дерева, що заполонив все…
Саша весь напружився.., а я запитав - Хто ти?
Це було насилля! 
Саша трохи згорбився, його тіло почало йорзати на кушетці. Було видно що йому це дуже не подобається... він позіхав… 
Ага, - подумав я - ось і воно! нам саме туди… - і дав наступну команду.  
Почало виходити багато всього. Насилля зі сторони батьків, покарання від матері, агресія до нього в школі, на вулиці, в транспорті, в спорті, насилля до інших і інших людей до нього, до тварин і до людей, і головне - до самого себе. 
Я сам собі царапав руки ножем, або бився головою об стіну - казав Саша, - і я бачив як йому боляче. Я розумів що саме так його біль знаходила вихід. І зараз вона виходить знов. 
Вже у вигляді цих спогадів. 
Здавалось навіть повітря в кабінеті стало в’язким і темним. Я відчував як страхи, що були зачинені в теренах його підсвідомості проривалися назовні. 
Це був акт звільнення. 
Ми працювали і працювали далі … аж поки Саша не заспокоївся. 
Спогади закінчились, а разом з ними і напруга. 
Нічого не було більше. Була пустота, тиша і повний спокій. 
Спокій в розумі та тілі. 
Його тіло обм’якло на кушетці, а лице, було схоже на те що буває у ві сні. М’яке та розслаблене. 
Я сидів мовчки, давав йому трохи побути в цьому стані і згодом запитав: що ти бачиш? 
Бачу каміння, що лежать на пляжі, темні та масивні - спокійно відповів Саша, - бачу красиві пагорби вдалині... та море…таке синє і гарне…  
Клас, - м’яко сказав я. - Тепер зроби будь ласка вот що… 
І я попросив його уявити там ресурс. В цієї затишної картинці. Ресурс Проявлення себе. Свободи та сили, яка була в ньому і доступ до якої вже був відкритий. 
І Саша прийняв його в себе… 
Це було дуже сильне відчуття. Енергія здавалося проходить скрізь все його тіло і наповнює простір. Я відчував як сильно вона циркулює всередині і направляв її далі і далі по тілу.. в кожну його частину... в кожну клітинку… 
Саша наповнювався цим відчуттям, а я якорив. 
Це був момент відчуття справжнього себе. Сильного та вільного.
І він це відчував. Фізично, ментально та свідомо...і це було круто)  
Я дав ще трохи часу побути в цьому стані і попросив його відкрити очі. Він виглядав щасливим 😊  
Ти знаєш, - сказав він через декілька хвилин, - я дуже хочу пожати тобі руку. 
Я посміхнувся) - тож навіщо себе стримувати?!) - відповів я, з посмішкою 
Ми пожали один одному руки і ще трохи побалакали на абстракті теми. Бо ніякі слова вже не були потрібні. Все сталося так, як повинно було бути. 
Бо у кожного з нас є ця сила, що чекає на своє звільнення…І кожен з нас може відкрити до неї свої двері.